Колись вони стояли мовчки, але кожна — промовляла. Дев’ять муз на Оболонській набережній — легкі, натхненні, граційні — зустрічали киян і гостей, дарували відчуття мистецтва посеред щоденного шуму. Та роки не щадять ні людей, ні камінь. Вісімнадцять літ дощів, сонця й байдужості зробили своє: вишукані постаті потьмяніли, втратили частини, що були душею образу. Але тепер — їх повертають. Не просто реставрують скульптури. Відновлюють настрій. Доторкаються до тремкої пам’яті міста.
Комунальне підприємство “Плесо”, яке наприкінці 2024 року стало новим балансоутримувачем елементів благоустрою Оболонської набережної, офіційно взяло під свою опіку й улюблену Алею муз. Та ця історія — не лише про комунальну турботу. Це про повернення смислу.
Місце, створене з любові до мистецтва
Ідея Алеї муз належить видатному композитору, Народному артисту України Михайлу Чембержі. Це був не просто проєкт — це була спроба зафіксувати на камені дихання натхнення. У 2005–2007 роках молоді скульптори створили серію образів із штучного мармуру: кожна муза — окрема емоція, окрема стихія. Вони стали частиною культурного ландшафту Оболоні, тихим нагадуванням, що місто — не лише про бетон і транспорт, а й про душу.
Але майже два десятиліття без професійного догляду далися взнаки: пошкоджені обличчя, втрачені деталі, вицвіла грація. І ось — рішення відновити.
Відтворити не лише форму, а й дух
Складність у тому, що деякі скульптури настільки пошкоджені, що точне відтворення — як збірка розбитої скрипки на слух. Саме тому “Плесо” звернулося до родини Чембержі. Син митця, Андрій Чембержі, долучився до ініціативи, надавши унікальні архівні матеріали — ескізи, фотографії, концепції, з яких усе починалося. Це не просто документи. Це ключ до первинного задуму.
Зустріч, що зрушила камінь
Важливою стала зустріч безпосередньо на набережній — на місці, де музи досі стоять, хай і поранені. До розмови долучилися генеральний директор КП “Плесо” В’ячеслав Савицький, Андрій і Наталія Чембержі, а також скульптор Олексій Леонов. Це була не формальна нарада — це була жива дискусія про пам’ять, про відповідальність, про тонке мистецтво збереження. Було вирішено розпочати реставрацію з найбільш пошкодженої музи — театральної. Саме вона першою отримає шанс знову промовити до глядача.
Ця зустріч — наче перший мазок на полотні відновлення. Не просто реставрація. А повернення духу.
Чому це важливо
Бо місто без символів — як тіло без серця. Алея муз — не туристична розвага. Це мовчазна школа краси, доступна кожному. Місце, де можна зупинитися, вдихнути, згадати, що мистецтво — це теж наше право. І наше коріння.
Тож коли скульптури знову засяють, не кажіть, що це просто «ремонт». Це акт вдячності. Це жест любові до Києва. І це сигнал: навіть якщо краса зникає — її можна повернути.
